Згідно з доктриною субсидіарної ролі Європейського суд з прав людини, останній не є «судом четвертої інстанції» відносно національних судів (маються на увазі трирівневі національні судові системи: перша інстанція, апеляція та касація). Відповідно до цієї доктрини, Європейський суд з прав людини (далі – Суд), не є апеляційною чи іншою додатковою інстанцією по відношенню до національних судів. До його завдання не входить перевірка правильності встановлення національними судами обставин конкретної справи, допустимості доказів, застосування національного права, чи загалом оцінка справедливості, в матеріально-правовому розумінні цього поняття, винесеного рішення. Суд перевірятиме, чи відповідали процес чи ситуація, про які скаржиться заявник, гарантіям статті 6 § 1 Конвенції (право на справедливий суд), які є виключно процедурними. Зокрема, Суд вивчатиме, чи мав заявник достатньо можливостей представити та захистити свою позицію на однакових засадах із протилежною стороною, навести аргументи та докази на свою користь чи спростовувати аргументи та докази протилежної сторони.

Разом з тим, Суд може в певних випадках не погодитися з висновками національних судів щодо встановлення фактів, оцінки доказів чи застосування або тлумачення національного права, якщо такі висновки чи тлумачення або застосування законодавства є очевидно неправильними чи свавільними. Це, передусім, стосується питання належної вмотивованості національних судових рішень.

Наприклад, у справі «Мала проти України» (№4436/07, рішення від          3 липня 2014 року), яка стосувалася цивільного провадження, порушеного заявницею проти свого колишнього чоловіка в 2006 році з метою стягнення заборгованості по аліментах на дитину, заявниця скаржилася, посилаючись на статтю 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), на несправедливість цього провадження, оскільки національні суди, маючи в якості доказів кілька звітів державних виконавців щодо оцінки останніми суми заборгованості, взяли до уваги саме той звіт, в якому сума заборгованості була меншою. У цій справі Суд вкотре зазначив, що до його функцій не входять питання допустимості доказів, яке є насамперед компетенцією національних судів. Водночас, якщо останні ігнорують «специфічний, доречний та важливий аргумент, який робиться заявником і який має ключове значення для результату розгляду справи», це може в цілому порушити принцип справедливості судового розгляду.

Доктрина «Суд – не четверта інстанція» також передбачає, що Європейський суд з прав людини не наділений повноваженнями скасовувати рішення національних судів. Водночас, інколи в своїх рішеннях Суд застосовує «індивідуальні заходи» і зазначає, що в результаті його висновку про порушення Конвенції, зокрема, права на справедливий суд, передбаченого статтею 6 Конвенції, найкращим способом поновлення прав заявника буде перегляд його справи на національному рівні, з урахуванням висновків Європейського суду з справ людини у винесеному рішенні, в разі якщо заявник скористається відповідним правом, передбаченим національним законодавством.

Регіональне відділення Секретаріату Уповноваженого

у справах Європейського суду з прав людини

при Головному територіальному управлінні юстиції

у Сумській області